Бувають такі дні, коли хочеться почати усе заново. Коли відчуваєш, що набрид сам собі. Хочеться змінитися за одну ніч і - о диво! - прокинутися іншою...Але це майже ніколи не вдається, на жаль.

Отримала авторський примірник "Нової прози" *DANCE* Гарна поліграфія обкладинки! Надруковані оповідки - зі старого, іще 2000-2001 рр., вони є і на Гоголівській Академії.
Приємно було побачити поряд на шпальтах альманаху Наталку Доляк, її проза мене вражає...

А оце потягнуло на верлібри - такий настрій був, що не римувалося ніяк.

ця жінка невміло носить тавро "пересічна"
але агресивною бути їй теж не хочеться
та часом накручують як механічну мавпочку
мас-медіа шеф незнайомці сусіди родичі
ця жінка на лихо рідко пише верлібрами
не моді назло - але просто бо чує музику
ті ритми і рими у косах її заплутані
і вуха лоскочуть їй сонячними зайчатами
ця жінка ще звикла коли її кличуть - дівчино!
і біла обручка її виглядає цяцькою
та вдома чекають на неї буденні клопоти
на дроті мати незмінно незадоволена
що їла сьогодні чи тепло бува вдягнулася
а що в голові та на серці - кому цікаво те
здобутки твої марнота щоб не зазналася
а що вони - хліба на вірші твої не купиться...
і котиться яблуко далі чимдуж від яблуні
і котиться жінка ця стрімголов у безпам"ятство
поменше б рядків без "я" і поменше кволості
пірнути в обійми модної урбаністики
але не собою бути - до сліз незатишно
собою не бути - як нігтем по шибі дряпати
і б"ється ця жінка рибиною в банку кинута
і час борознить їй обличчя лункими кроками

ця жінка шукає спокій в руках коханого
щовечора падає в них - наче в небо падає...

Геніальна піаністка, авторка і виконавиця пісень Торі Еймос (Tori Amos) випустила новий, 10-й за рахунком, альбом під інтригуючого назвою "Abnormally Attracted to Sin". Турне вже, здається, розпочалося, у вересні буде концерт у Празі, а в жовтні у Варшаві.

Альбом слухаю із вчорашнього вечора "по колу" - досить експериментальний, радше у композиційному плані, ніж у стильовому плані. Досягши шаленої популярності і ставши культовою виконавицею для мільйонів людей у всьому світі, Торі може робити все, що їй заманеться. От вона цим і займається, за що їй великий респект.

У концертному виконанні вона неперевершена - її мінімум: гра на двох піаніно одночасно. Харизму голосу не передати словами. Мені вдалося побувати на концерті Торі у Франкфурті, в червні 2007. А ще вона надзвичайно розумна жінка з власними цікавими поглядами на речі - як от на політику, роль жінки, емансипацію, "зірковість", кар"єру, кохання, шлюб та багато ін.; переконаннями і принципами, з чудовим почуттям гумору.

Новий стиль останніх років Торі теж до лиця. Із страждальниці, яка писала в основному про важкі життєві потрясіння, причому писала чудово! - вона перетоврилася у справжню "діву", надзвичайно впевнену у собі, спокійну і стильну леді. У нинішньої Торі і в особистому, і в професійному все вдало.



Класний трек з альбому - Welcome to England. Чоловік Торі і по сумісництву її звукорежисер - британець, який відмовився переїздити у Штати, тому вона переїхала до нього в Англію. Тому в цій пісні є багато автобіографічності :-)

Слухатиму ще, підозрюю, мінімум три дні безперебійно...

спека у Києві,

поряд – морозиво, квас,

прада, версаче, поповнення гріхорахунку

«панно моя, все життя я шукав саме вас -

відьму, принцесу чи просто смішливу пустунку»

як відмовляти собі у такому частунку?

спека сильнішає

тане і липне пломбір,

квас нагрівається в бочці до стану окропу,

цей світлофор, що моргає мені чи тобі,

шле таємниче послання, нагадує тобто:

відповіді продаються - уроздріб чи оптом

крок – і на Дарниці ,

другий - по той бік Дніпра,

зирять у вікна шпилі несподіваних ґотик,

жовті таксівки сигналять у вухо – пора!

рухайся, білочко, ти не зупинишся доти,

доки це тільце маленьке ще тепле на дотик

квас обернуся на лаву,

пильнуйся, my love,

мухами люди на пальці солодкі насядуть,

хто б, як не я, їхні співи тобі переклав,

хто б як, не ти, всі вагання залишив позаду -

милий, тікаймо із цього нерайського саду.

пошуки

пошуки істини в Бозі в тобі в Гуглі

доти триватиме доки тріпоче подих

нібито птаха крильця січе малі

аби спочити потім на тихих водах

або втопитись у цифрах таємних кодах

тягнеться гумою днина у довжину 

Боже чому ніколи мені не доста?

тінь перед мене – знаю не дожену

хай би у вену влили гормонів росту

та не казав ніхто що це буде просто

перегорну абетку твоїх облич

наче уперше серцебиттям у скроні

сурдопереклад поглядів ти облиш

доки від німоти нас життя боронить

доки ми один одному не сторонні

***

ми ваші дон кіхоти жуани донори

ми без оплати ваші гріхи замолимо

ми без терні чи лаврів тому без гонору

ми обів’ємо шиї кусючим коміром

і розімнемо душі руками кволими

ми ваші карамелі не перемелемо

наші вирують виміри недовірою

ми вам серця наростимо ніби гелеві

ми оминемо небо й підемо стелею

і мабуть не повернемо з того вирію

ми на колінах станемося високими

ми вам в обійми просимося як сироти

ми сповідаємо – сльози біжать потоками

ми вам у груди сіємо зерна спокою

ми вам… коли розкажемо – не повірите

 
Вихід моєї поетичної добірки у "Літературній Україні" перенесено на післязавтра, 21 травня. Що ж, чекаємо!

І новеньке...Вчора стояла перед дзеркалом, і начиталося мені таке:


Навряд би

пюпітра точений стан

розхристана партитура

читає життя з листа

замурзаний вундеркінд

і ти не його свята

в нірвані самозанурень,

де кутає сніг міста

у білий цнотливий бинт

і ти не його печаль

гірка аж солодка музо

його не твоїх повчань

приваблює новизна

і твій грамофон мовчав

і подих котився в лузу

його
як мале дівча

котила смичком весна

ті кучерів завитки

розбурхані виром думки

і дике крило руки

і райдуги темних брів

казали тобі -
такий

не здався б очам чаклунки

цих пальців пасаж п'янкий

навряд би тебе зігрів

ще доста не прогрілася земля,

а ми любов’ю досхочу прогріті,

легкі, немовби крила мотиля,

до неї притуляємось, як діти,

аби тепла їй дещицю вділити

воно росте всередині, як вир,

переповняє стиснену грудину

з тих пір, коли твій клич «іду на ви»

мою гординю переполовинив…

і точить, як вода, її донині,

і корчиться в агонії вона,

повзе із горла поміж трави-квіти,

гординя - напівмертва сарана,

її земля у саван уповити

зуміє скоро – і тепер ми квити

тепер твоє тепло, з моїм одне -

із нею стане триєдиним цілим,

а потім перекинеться вогнем,

віддаючи землі останні сили…

землі, в яку повернеться і тіло.

Казка

А ти розімліла, повірила в казку, мала,

така ніби нічка за шибою – темна і глупа.

Корида триває, і скільки очима не лупай,

залюднений острів - не сонячний архіпелаг…

Копати цю землю, із відчаю гризти її,

яка ж бо солодка! – дурити себе що є сили,

і ноги, і руки, що ці чорноземи місили,

настільки затерплі, що ніби уже не твої.

Куди ж бо, задрипанко? Грязі у князі ніяк,

чи то у князівни…На казку високі тарифи.

Душевне тепло подарує тобі калорифер,

і, як хідники, не тріпатимуть добре ім’я.

За шоу та хліб осідають кролі в королі,

так само і дами продажні сягають у дамки -

і метаморфози такі не виходять за рамки,

коли, ніби змії, купюри шурчать по столі…

Не вільно судити, бо в оці колода своя,

не вільно комизитись, гордою бути не вільно.

І попід парканом помилки помиями виллю,

та тільки не зможу зізнатися - то була я. 

the best

Не кричу, не благаю пощади,

не волаю до сивих небес,

я твоє недолюблене чадо,

що записує власний the best

на роки, наче диски сріблясті

чи то платівок чорні тіла...

Тільки духу бракує проклясти,

на талан обміняти талант,

і прогнати, як спогади, звуки,

роз’єднати обійми октав…

Чутно в шибу нав’язливий стукіт -

нагодилась моя самота -

обіймає у дружньому колі, 

притуляє обличчя смутне…

І катує незримо твій погляд,

ніби чобіт іспанський, мене.

Ні опори нема, ні поради –

тільки сміх із моїх помилок,

я тобою зневажене ладо,

що від тебе піти не змогло…

Пуповину несила розтяти,

за собою повсюдно тягну

те мені невлаштоване свято

за мою невідому вину.

Обігравши усіх віртуозів,

хіт-паради побивши усі -

я чомусь ні в собі, ні у змозі

розігнати лихі голоси,

що до вуха повзуть, поторочі,

підкоряючись тільки тобі...

Мати-й-мачух запалені очі

розчахнулись у світ, наче біль.

Сюжет: дівчинка-підліток, яку виховує мати - радикальна релігійна фанатичка, страждає від знущань своїх однокласників і виявляє приховані здібності до телекінезу (переміщення предметів). Мати, очевидно, втративши глузд на ґрунті свого фанатизму, стає практично одержимою і перетворює життя дочки на справжнє пекло. Керрі живе наче справді в монастирі, де вето накладене навіть на такі елементарні речі як дзеркало та червоний колір, не кажучи про молодіжний одяг та можливість розважатися разом із однолітками. За кожну найменшу провину – або підозру в ній, Керрі замикають у темний закапелок, де вона мусить відмолювати свої гріхи.

Фактично переломним моментом для виявлення паранормальних здібностей у Керрі стає її перша менструація. Мати навіть не вважала за необхідне повідомити 16-річну дочку про існування такого явища, і Керрі думає, що вона помирає. Найгірше те, що місячні починаються в неї у душовій шкільного спортзалу, і свідками стають однокласниці.  Вони просто у захваті: монашка Керрі не знає, що таке місячні! Черговий привід для атаки – і якої атаки! Вони закидають дівчину, яка думає, що вона насправді помирає, засобами особистої гігієни і викрикують при цьому образливі слова. За це їх покарає директор, але чи перекреслить це шкоду, заподіяну Керрі?

Дізнавшись про справжню причину свого стану, Керрі в розпачі і дуже ображена на матір, яка не розповіла їй про це раніше як усім «нормальним дітям». Але хіба явно ненормальна мати могла виховати свою дитину нормальною? Мати замикає Керрі у знайомому темному закапелку, адже, за її словами, менструація Керрі – це кара за гріхи! Цирк та й годі.

Найдивніше те, що при всіх незгодах, які валяться на Керрі, вона залишається надзвичайно доброю, чистою та світлою, що вдало передає акторка, яка її грає (Sissy Spacek) – її зовнішність теж незвичайна, і чудово підходить під типаж. До речі, у книзі Кінга, Керрі постає зовсім іншою: повною та із проблемною шкірою – а в режисера де Пальми вона худа і незграбна з тонкими, майже прозорими рисами обличчя. Така Керрі більш «потойбічна» і більш переконлива, як на мене.

Одна з дівчаток, що брала участь у нападі на Керрі, видимо, не втрачає рештки людяності, і навіть просить свого хлопця запросити Керрі на шкільний бал. Він у шоці від прохання, але виконує його. Керрі, звісно, не в меншому шоці, коли Томмі запрошує її, одначе хапається за цю соломинку, аби спробувати ввійти у «нормальне життя», куди раніше їй було закрито доступ. 

Цю нагоду використовує ватажок шкільних хуліганок, аби помститися за покарання від директора.  Зі своїм кавалером, якого до речі грає Джон Траволта (одна з його перших ролей), вони готують підступний план, який вони реалізують на випускному балі. Коли сяючу і вражену Керрі – майже красуню, у чудовому пошитому нею вечірньому платті, та її кавалера – найгарнішого хлопця в школі коронують на кращу пару вечора, на них чекає жахаючий та відразливий сюрприз...

Не дарма мати, яка з останніх сил протистояла бажанню Керрі піти на бал, казала їй: «Вони сміятимуться з тебе». І справді, спочатку вражені перевтіленням «монашки», її однокласники полегшено вертаються до звичного заняття – сміятися над нею. А як не сміятися, коли її з ніг до голови обливає свиняча кров, і просто в момент коронації, яку більшість із них вважали фарсом. Усе було підстроєне...Усе це брехня...

І розплата буде страшною – паранормальні здібності Керрі вирвуться на волю, і зал для танців – а за ним і все містечко, перетворяться на пекло, залите кров’ю та вогнем...Видовище не для людей із слабкими нервами. Усі отримають по заслугам, у тому числі й головна винуватиця подій – мати Керрі. Але, як кажуть, краще один раз побачити...

Із самого початку фільму варто звертати увагу на деталі: ми неодноразово бачимо, як Керрі рухає предмети, але навіть не підозрюємо, якою великою може бути її сила. Якби ж тільки її однокласники знали, чим обернеться для них знущання з маленької «монашки». Отож, не варто сміятись із тих, хто чимось на нас не схожий, - у них теж можуть бути свої маленькі і великі таємниці.

гончарю

ліпи мене, гончарю мій, ліпи,

замішуй глину із вишневим цвітом,

гартуй мене слабку -  південним вітром,

аби могла гніздо любові вити,

 в'язати стиглі днини у снопи

ліпи мене, гончарю, не жалій,

нехай глевка і зимна, але згодом

змінюся, бо візьме своє природа,

і потьмяніє кришталів погорда,

бо я зміцнію у твоїм теплі

ліпи мене, гончарю мій, – твої

умілі пальці знову диво творять,

аж витікає світло через пори…

долонями проситимеш покори,

а я тобі зітханням відповім

ліпи мене, гончарю мій, - дивись!

як легко піддається плоть із глини,

як дихає вона - бо щохвилини

душа до тебе, як голубка, лине,

а ти її ведеш у білу вись.

повстань, моя печале в руб’ї повстяному,

повстань,

і з тебе дикі вогнища зростуть

гінкими стеблами,

а за собою втому

спали під корені –

смертельна, ніби ртуть…

від цього світла я прокинуся, мабуть

не від цілунку,

як наївна Білосніжка,

не від обіймів або дотику руки,

пекельна іскра, що на денці тліла нишком,

розірве сни мої

казкам наперекір -

і у зіницях раптом вибухнуть зірки…

ні, не осліпла – то рожеві скельця трісли,

у мерзлу сутінь вивільняючи шляхи

…а я хотіла в ціле злитися

 із кріслом,

а я в кубло мостила

посмішки сухі,

і замість пороху летіли порохи…

твоя отрута тверезить і душу, й тіло,

моя печале,

зогрішила – визнаю…

коли катюга-біль терзає пам'ять білу,

і пригортає забуття, немов змію,

я обертаю на вогонь

печаль мою.

зламати б надрібно стріли нескореній Артеміді,

об камені лук розбити,

забути булий гармидер…

мовчиш, а твої секрети розкаже блискуче лезо,

як істина груди тисне – розбий-но її на тези:

мисливиці сильні руки на тісто липке не ляжуть,

худобу з ярма розпустять і сплутають ніжну пряжу,

і рибі, що наловили, влаштують житло в кориті…

сама до полону бігла,

та сили нема коритись

сама підставляла шию під губи його пекучі…
сама відпускала віжки, неначе стрибала з кручі…

і запах його волосся вдихала, як свіжу хвою….

калачиком безпорадним тулилася під пахвою…

та око стрілецьке далі шукає принадні жертви,

спинитися сил немає,

спинитися – це померти

завмерти і задихнутись пісками сипкого часу…

мисливиця вчиться жити

і просто радіти щастю.

Цвітіння бузку

ті промені, які ділили вранці ми,

і сяйво листопадових пожеж,

бузку цвітіння і двобої ранцями

моя сувора пам’ять береже

вона – немовби вчителька з указкою

з-під окулярів дивиться углиб -

у душу цю, понівечену казкою

і мріями, що збутись не могли б

ті пари, що прогулювали в парку ми,

і дощ у жменях -  сотнями краплин,

аби розкласти у конверти з марками

і відіслати до сухих країн

і, як баласту, здихатись підручників,

і назбирати посмішок відро;

не вірилось тоді, що ми - заручники

своїх років зелених - і зірок

зігріти землю теплими обіймами

відкрити панацею від журби -

виношували задуми убійні ми...

роки клювали в парку голуби…

……….

розбите серце роздаю, мов печиво:

і голубам, і дітям - по шматку,

а спомини, що стали недоречними -

віддам хіба